Бути почутими, отримати підтримку та прийняття — це базові потреби кожної людини. Але, на жаль, не кожному з нас вдається знайти їх. Пошуки спілкування і розуміння — це ті запити, з якими найчастіше приходять у групи підтримки дружини та матері військовослужбовців. ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» від початку війни допомогла вже сотням таких жінок знайти місце, де їх почують, і людей, які їх зрозуміють. Які проблеми допомагає вирішити таке спілкування і чому воно настільки важливе? Про це розповіла Марічка, одна з учасниць груп підтримки для родин військовослужбовців.
Марічка з чоловіком у шлюбі 10 років. Вони до останнього не вірили, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення в Україну. Але 24 лютого мирне життя скінчилося, і вже за кілька днів чоловік Марічки пішов воювати, а сама вона разом із дітьми виїхала до Польщі.
Ще у перші місяці я сподівалася, що повернуся. Багато наших українців поверталися на початку, дуже важко було прижитися у чужій країні. Але потім я дізналася, що чоловіка відправляють після навчання на Схід. Це був великий шок: я сама в чужій країні з двома дітьми, які постійно хворіють. Я не знала, що робити.
З часом ставало зрозуміліше, я знайшла свої методи, якими заспокоювала себе, щоб бути в ресурсі і для дітей, і для чоловіка. Трималася. І от якось у фейсбуці натрапила на сторінку ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України», дізналася про групи підтримки і зрозуміла, що мені це потрібно, тому що черпати ресурс вже не було звідки.
— Але Ви кажете, що вже знайшли, як собі допомогти. Це перестало працювати?
Ні, не перестало, просто в дуже гострі моменти я не справлялася. Потрібен був новий ресурс, нове джерело, яке додасть поштовху йти далі. Я хотіла знайти спілкування, хотіла відчути, що мене чують і розуміють. Я фактично залишилася сама і не могла пояснити нікому, що у мене всередині відбувається. Було відчуття самотності, тому я шукала жінок, які відчувають такий же біль і зрозуміють мене.
— Дружини військових часто говорять про те, що їм бракує моральної підтримки. Буває, що немає кому поплакатися чи попросити про допомогу. Ви знайшли у групі те, що шукали?
Я зараз говорю про це, і у мене мурашки біжать по шкірі. Наша група почала зустрічатися у вересні, а ми до сьогодні контактуємо і підтримуємо одна одну. Звісно, не вся група. Але кілька жінок так міцно взялися за руки! Ми тримаємо одна одну, підтримуємо, розділяємо чи то сум, чи то радість. Ми навчилися чаювати і кавувати на відстані. Одна з жінок запропонувала таку традицію - і це просто неймовірне відчуття. Ми скидаємо одна одній фото кави чи чаю, ділимося, що готували на обід, що відчуваємо зараз. До сьогоднішнього дня ми спілкуємося. Дякую організаторам. Ці зустрічі були недаремними.
— Схоже, що Ви стали подругами.
Так, ми дуже багато знаємо одна про одну! Знаємо уподобання, знаємо про сім’ї, ми обмінюємося фотографіями. Надсилаємо одна одній маленькі подаруночки, робимо приємності, щоб підтримати. Бо я знаю, як їм важко, а вони знають, як мені важко. І ми допомагаємо одна одній. Мені здається, що нас об'єднує відкритість і бажання спілкуватися. Ми різні - різного віку, різного становища, але щодня списуємося. І коли комусь із нас тривожно, ми збираємося докупи і допомагаємо. У такі важкі моменти хочеться виговоритися і почути слова підтримки. Розумієте, я знайшла той острівець, до якого можу доплисти і відпочити, розслабитися. Навіть мама із сестрою не чують і не розуміють мене, а тут ось так вийшло. До війни у мене чоловік був відрадою і підтримкою. А зараз я не можу йому поплакатися, бо йому і так несолодко. Я стараюсь тримати себе в руках, але ці тривоги повинні знайти якийсь вихід.
— Ваше спілкування у групі, окрім нових друзів, додало Вам суто практичних знань?
Я взяла собі кілька дієвих інструментів. Нормалізувати свій стан чудово допомагають дихальні вправи - це потрапляння просто «в яблучко». Коли починається страх, паніка, я роблю дихальні вправи. Ділюся ними з близькими, їм також часом потрібно. Досить багато було від психологів порад, вправ, які я взяла з собою, озброїлась ними і зараз використовую. Може, не завжди активно, але маю їх у кишеньці і за потреби витягаю.
— Марічко, Ви щира людина, це відчувається з розмови. Але наскільки Вам було легко відкритися іншим жінкам і слухати їхні одкровення?
Я дуже боялася на початку осуду, бо часто чула від знайомих: «Ти виїхала зі спокійних територій. Як ти змогла? Ти ж не з Харкова і не з Херсона». Дуже страшно було, що мене і тут будуть засуджувати. Але коли я почала відкриватися, розповідати свою історію, я не почула жодного «кривого» слова. Навпаки, отримала підтримку. Я чула дівчат, у яких зовсім інші історії, але жодним чином ніхто не виявляв ворожості. Я зрозуміла, що можу їм відкритися, і вже потім спілкування пішло легше. У нас така сформувалася група, у якій ми не засуджуємо і не силуємо нікого ні до чого.
— А як це вплинуло на Ваше спілкування з чоловіком? Наскільки такий досвід допомагає Вам підтримувати його?
Дуже допомагає. Він бачить, що я в хорошому настрої. Різниця відчутна. Порівняти мене з тією плаксою, яка на початку скаржилася і просилася додому, неможливо. Зараз він бачить мій бойовий настрій і постійно питає, що зі мною зробили (сміється - ред.) Я й сама себе відчуваю іншою людиною. Останнім часом почала більше про себе піклуватися. До того на першому місці завжди були діти, чоловік, а зараз і про себе думаю. Я працюю, можу себе реалізовувати, можу заробляти і ділитися своєю енергією. Це безцінно для мене.
Спілкувалася Ольга Бабчук
