«Я вмію розрадити людей, а себе не виходить». Історія жінки, яка чекає чоловіка з війни

October 24, 2022

Жіночий досвід проживання війни колись буде вивчатись і досліджуватись психологами і соціологами. Про жіночі долі і випробування обов’язково писатимуть книжки, зніматимуть фільми. Але це буде після війни. Поки що ми маємо тримати свій особистий жіночий фронт у тилу, підтримувати наших чоловіків і, що дуже важливо, підтримувати одна одну. Так, як це роблять учасниці груп підтримки для дружин військовослужбовців, які від початку війни проводить громадська організація «Громадський Рух «Жіноча Сила України»

Я познайомилась із учасницею однієї з таких груп. Ми говорили із Світланою про її нинішнє життя, про переживання і очікування на повернення чоловіка. Вірніше, говорила Світлана, а  я слухала. Це була відверта розмова. У ній багато болю, багато смутку, але найбільше - любові. 

Красива історія кохання довжиною у життя. Історія випробувань, яких не мало би бути, якби не війна. Історія щирості із собою і пошуку внутрішньої сили для того, щоб чекати, підтримувати і вірити.   Це той шлях, який сьогодні долають сотні тисяч жінок в Україні. Шлях, про який варто думати і про який варто говорити. Говорити так чесно, як робить це моя співрозмовниця. 

Я залишила монолог Світлани практично без змін. Лише підкреслила окремі теми її розповіді. 

ПРО ЧОЛОВІКА

Я живу у Львові. Мені 54 роки. У школу пішла у 74-му році. Моя перша вчителька на загальне фото поставила мене  біля чоловіка. Тобто, я маю фотографію, де ми з ним поруч у першому класі. У нас була взаємна симпатія.   Він подобався усім дівчатам у класі - високий, статний, красивий. Ми обоє вступили після закінчення восьми класів. А  через рік він запропонував зустрічатися.  Казав моїм батькам, що одружиться обов’язково.
Я чекала його з армії. Він демобілізувався у 88-му році навесні,  а восени ми одружилися. Вже 33 роки, як ми разом, у листопаді буде 34. А ще ж школа. Це такий шмат життя! Це як частина мого тіла. Він моє все. З боку чоловіка - я для нього все.

ПРО ВІЙНУ 

Коли почалася війна, чоловік сказав, що йде добровольцем. Ми завжди радилися в усьому -  що купити, куди поїхати, як спланувати. Будували плани на день і на довший період часу - і це було за взаємною згодою. Він завжди зі мною радився, а зараз поставив перед фактом, що він у 14-му році не пішов, а зараз іде воювати. 
Передати мої емоції, мій розпач, мої дії у той момент складно. Я кричала несамовито, я топтала його по ногах, виривала його військовий квиток. Він слухав, але  пішов у військкомат. І через день вже був на базі. Він не є військовий, йому 54 роки, у нього +3, 25 зір,  без окулярів вже ніяк. Я собі не уявляла, як з таким зором і у такому віці стріляти? 
Чоловік пробув у Львові до 26 квітня, тобто 2 місяці. Він приходив додому один раз на тиждень покупатися. На Великдень я пішла в церкву, приходжу, дивлюся, а сім’я вже почала снідати без мене. Такого у житті не було. Чоловік сказав, що  через 15 хвилин має бути вже на місці. Поспіхом вибіг з хати. Я запримітила  щось неладне, але якось моє серце не підказувало, що він вже виїжджає. Це була неділя, а у вівторок вони виїхали на Схід.

ПРО ЖИТТЯ В ОЧІКУВАННІ

Я не бачила чоловіка вже 5 місяців. Сказати, що  у мене вирвали серце і забрали всі надії - це не сказати нічого.  Я не можу жити у себе в квартирі. Не розумію, як купувати три яйця замість десяти. Заходжу в спальню і не можу на тому ліжку спати. Я ходжу, як сновида між тими стінами і жодна дрібничка , куплена для душі, не приносить мені щастя. 
Були часи, коли чоловік 4-5 днів не телефонував. Зараз він старається зранку зателефонувати і ввечері, хоча не завжди. Моє життя складається з очікування від дзвінка до дзвінка. Деколи мені опускаються руки і не хочеться елементарного робити. 
Я тримаю себе в руках, у мене є розрада - моя внучка. Коли почалася війна , зять із дочкою забрали мене до себе. Я тут у вирі життя. Працюю сама на себе, маю дохід, не потребую матеріальної підтримки. Я жартую, комунікабельна, вмію підтримати розмову, я витягаю інших, а себе саму не можу. Не можу, бо живу від дзвінка до дзвінка.

ПРО СПІЛКУВАННЯ З БЛИЗЬКИМИ

У нас із чоловіком було таке широке коло друзів! Ніколи би не подумала, що ці друзі можуть місяцями навіть не телефонувати, або телефонувати і не запитати, як він там. Чоловік мені наголошує на тому, що у кожного своє життя. Я себе ловлю на думці, що як закінчиться війна, я не те що перегляну список людей, з якими я хочу спілкуватися, я просто їх заблокую. Можливо, в мені говорить злість, але жінка, яка ховає свого чоловіка від війська, не має права мені розказувати, що вона у траурі, бо у неї відпустка не в липні, а у вересні. Вона не знає, що таке траур.
Кожного дня я чітко усвідомлюю, що мій чоловік у цей час десь у болоті. Він не спить, йому важко, він на собі тарабанить 30-кілограмовий вантаж і не знає, що його завтра чекає. Так само і я не знаю. Задаю собі питання, чому він так вчинив, і чітко розумію, що комусь треба. Зараз чоловік відчуває себе потрібним, він серед вмотивованих хлопців. 
Я ще жодного разу у телефонну трубку не плакала, але не знаю, як би повелася, якби він був коло мене. Можливо, він пам’ятає, як я його не відпускала. Може, думає, що я знову буду зчиняти такі дії. Дуже багато питань і мало відповідей.

ПРО ДОПОМОГУ

Як я потрапила до психологів? Читала пости для дружин військовослужбовців і випадково натрапила в коментарях на посилання на групу. Я дуже зачепилася за цю можливість, заповнила анкету. Мені зайшло.
Дівчата-психологи дуже підготовлені. І Іра, і Анастасія, і Надія докладали багато зусиль, щоб нам було комфортно. Вони дуже готувалися до зустрічей. Ми малювали малюнки, потім обговорювали їх. З дівчатами у групі поспілкувалися. Кожна переживає свій життєвий досвід, у кожної він різний. Хтось народив під час війни і залишився без підтримки рідних. Хтось виїхав за кордон і зараз з дитиною десь далеко, у когось чоловік спецназівець. Їхні ситуації і моя кардинально різні. 
Зустрічі мені дали багато, після них і настрій піднявся. Поговорили, проговорили -  і розумієш, що ти не одна у своїй ситуації. Але я себе спіймала на думці, що мені мало того, хотіла б продовження. У кожного свій біль. Коли ти його озвучуєш, стає легше. 

ПРО ТЕ, ДЕ ЧЕРПАТИ СИЛУ

Я не знаю, Олю. Я просто живу. Телевізора я не дивлюся принципово. Хатні обов’язки мене ніхто не заставляє робити. Але бувають такі дні розпачу, що не можу зайнятися нічим. Коли течуть сльози, я собі включу пісню, виплачуся, і живу далі. Намагаюсь планувати свій день.  Де сили беру - я не знаю. Ходжу в храм, молюся Богу. Не можу сказати, що я сильно віруюча людина, але чоловік у мене глибоко віруючий. Він не п’є, не курить, веде правильний здоровий спосіб життя. Він мені дзвонить і говорить, що коли  закінчиться війна, ми зробимо ось те, поїдемо ось туди. А я просто живу. Ви кажете, що я сильна. Ні, я не сильна. Я просто не подаю ознак того, що мені важко. 

Хіба ж це не сила - триматись, жити і чекати?  
Дякую, Світлано, за Вашу щирість. 

Слухала Ольга Бабчук 

Групи підтримки проводяться в рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Їх зміст є виключною відповідальністю ГО «Жіноча Сила» і не обов`язково відображає позицію Європейського Союзу.

Отримайте підтримку
Телефонуйте щодня з 10:00 до 20.00.
Для дзвінків в Україні: 0800332720
Для зв’язку з Польщі: +48226022512
Усі дзвінки безкоштовні*
*з метою вдосконалення роботи із забезпечення розгляду звернень фізичних осіб на Телефонну лінію Служби психосоціальної підтримки військовослужбовців та членів їх сімей та вивчення проблемних питань, звернення можуть фіксуватись за допомогою документування мовленнєвої інформації
ГРУПИ ПІДТРИМКИ
Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців
© 2023