Я познайомилась із учасницею однієї з таких груп. Ми говорили із Світланою про її нинішнє життя, про переживання і очікування на повернення чоловіка. Вірніше, говорила Світлана, а я слухала. Це була відверта розмова. У ній багато болю, багато смутку, але найбільше - любові.
Красива історія кохання довжиною у життя. Історія випробувань, яких не мало би бути, якби не війна. Історія щирості із собою і пошуку внутрішньої сили для того, щоб чекати, підтримувати і вірити. Це той шлях, який сьогодні долають сотні тисяч жінок в Україні. Шлях, про який варто думати і про який варто говорити. Говорити так чесно, як робить це моя співрозмовниця.
Я залишила монолог Світлани практично без змін. Лише підкреслила окремі теми її розповіді.
Я живу у Львові. Мені 54 роки. У школу пішла у 74-му році. Моя перша вчителька на загальне фото поставила мене біля чоловіка. Тобто, я маю фотографію, де ми з ним поруч у першому класі. У нас була взаємна симпатія. Він подобався усім дівчатам у класі - високий, статний, красивий. Ми обоє вступили після закінчення восьми класів. А через рік він запропонував зустрічатися. Казав моїм батькам, що одружиться обов’язково.
Я чекала його з армії. Він демобілізувався у 88-му році навесні, а восени ми одружилися. Вже 33 роки, як ми разом, у листопаді буде 34. А ще ж школа. Це такий шмат життя! Це як частина мого тіла. Він моє все. З боку чоловіка - я для нього все.
Коли почалася війна, чоловік сказав, що йде добровольцем. Ми завжди радилися в усьому - що купити, куди поїхати, як спланувати. Будували плани на день і на довший період часу - і це було за взаємною згодою. Він завжди зі мною радився, а зараз поставив перед фактом, що він у 14-му році не пішов, а зараз іде воювати.
Передати мої емоції, мій розпач, мої дії у той момент складно. Я кричала несамовито, я топтала його по ногах, виривала його військовий квиток. Він слухав, але пішов у військкомат. І через день вже був на базі. Він не є військовий, йому 54 роки, у нього +3, 25 зір, без окулярів вже ніяк. Я собі не уявляла, як з таким зором і у такому віці стріляти?
Чоловік пробув у Львові до 26 квітня, тобто 2 місяці. Він приходив додому один раз на тиждень покупатися. На Великдень я пішла в церкву, приходжу, дивлюся, а сім’я вже почала снідати без мене. Такого у житті не було. Чоловік сказав, що через 15 хвилин має бути вже на місці. Поспіхом вибіг з хати. Я запримітила щось неладне, але якось моє серце не підказувало, що він вже виїжджає. Це була неділя, а у вівторок вони виїхали на Схід.
Я не бачила чоловіка вже 5 місяців. Сказати, що у мене вирвали серце і забрали всі надії - це не сказати нічого. Я не можу жити у себе в квартирі. Не розумію, як купувати три яйця замість десяти. Заходжу в спальню і не можу на тому ліжку спати. Я ходжу, як сновида між тими стінами і жодна дрібничка , куплена для душі, не приносить мені щастя.
Були часи, коли чоловік 4-5 днів не телефонував. Зараз він старається зранку зателефонувати і ввечері, хоча не завжди. Моє життя складається з очікування від дзвінка до дзвінка. Деколи мені опускаються руки і не хочеться елементарного робити.
Я тримаю себе в руках, у мене є розрада - моя внучка. Коли почалася війна , зять із дочкою забрали мене до себе. Я тут у вирі життя. Працюю сама на себе, маю дохід, не потребую матеріальної підтримки. Я жартую, комунікабельна, вмію підтримати розмову, я витягаю інших, а себе саму не можу. Не можу, бо живу від дзвінка до дзвінка.
У нас із чоловіком було таке широке коло друзів! Ніколи би не подумала, що ці друзі можуть місяцями навіть не телефонувати, або телефонувати і не запитати, як він там. Чоловік мені наголошує на тому, що у кожного своє життя. Я себе ловлю на думці, що як закінчиться війна, я не те що перегляну список людей, з якими я хочу спілкуватися, я просто їх заблокую. Можливо, в мені говорить злість, але жінка, яка ховає свого чоловіка від війська, не має права мені розказувати, що вона у траурі, бо у неї відпустка не в липні, а у вересні. Вона не знає, що таке траур.
Кожного дня я чітко усвідомлюю, що мій чоловік у цей час десь у болоті. Він не спить, йому важко, він на собі тарабанить 30-кілограмовий вантаж і не знає, що його завтра чекає. Так само і я не знаю. Задаю собі питання, чому він так вчинив, і чітко розумію, що комусь треба. Зараз чоловік відчуває себе потрібним, він серед вмотивованих хлопців.
Я ще жодного разу у телефонну трубку не плакала, але не знаю, як би повелася, якби він був коло мене. Можливо, він пам’ятає, як я його не відпускала. Може, думає, що я знову буду зчиняти такі дії. Дуже багато питань і мало відповідей.
Як я потрапила до психологів? Читала пости для дружин військовослужбовців і випадково натрапила в коментарях на посилання на групу. Я дуже зачепилася за цю можливість, заповнила анкету. Мені зайшло.
Дівчата-психологи дуже підготовлені. І Іра, і Анастасія, і Надія докладали багато зусиль, щоб нам було комфортно. Вони дуже готувалися до зустрічей. Ми малювали малюнки, потім обговорювали їх. З дівчатами у групі поспілкувалися. Кожна переживає свій життєвий досвід, у кожної він різний. Хтось народив під час війни і залишився без підтримки рідних. Хтось виїхав за кордон і зараз з дитиною десь далеко, у когось чоловік спецназівець. Їхні ситуації і моя кардинально різні.
Зустрічі мені дали багато, після них і настрій піднявся. Поговорили, проговорили - і розумієш, що ти не одна у своїй ситуації. Але я себе спіймала на думці, що мені мало того, хотіла б продовження. У кожного свій біль. Коли ти його озвучуєш, стає легше.
Я не знаю, Олю. Я просто живу. Телевізора я не дивлюся принципово. Хатні обов’язки мене ніхто не заставляє робити. Але бувають такі дні розпачу, що не можу зайнятися нічим. Коли течуть сльози, я собі включу пісню, виплачуся, і живу далі. Намагаюсь планувати свій день. Де сили беру - я не знаю. Ходжу в храм, молюся Богу. Не можу сказати, що я сильно віруюча людина, але чоловік у мене глибоко віруючий. Він не п’є, не курить, веде правильний здоровий спосіб життя. Він мені дзвонить і говорить, що коли закінчиться війна, ми зробимо ось те, поїдемо ось туди. А я просто живу. Ви кажете, що я сильна. Ні, я не сильна. Я просто не подаю ознак того, що мені важко.
Хіба ж це не сила - триматись, жити і чекати?
Дякую, Світлано, за Вашу щирість.
Групи підтримки проводяться в рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Їх зміст є виключною відповідальністю ГО «Жіноча Сила» і не обов`язково відображає позицію Європейського Союзу.
