«Я вирішила, що буду підтримувати рішення сина і чоловіка». Історія учасниці групи підтримки

December 28, 2022

Понад триста днів війни. Понад триста днів розлуки, переживань, хвилювань за рідних. Понад триста днів неспокою, який став звичним тлом нашого життя. Дружини і мами військовослужбовців весь цей час шукають сили не лише тримати свій емоційний стан, але й підтримувати морально своїх найрідніших. 

У пошуках внутрішнього ресурсу та самодопомоги багато з них приходять у групи підтримки, які організовує ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України». Ці онлайн-зустрічі роблять свою цілющу справу: додають жінкам сили жити, чекати, підтримувати і не здаватись, навіть якщо дуже важко. 

Своєю історією пошуку підтримки з нами поділилася Марина, харків’янка, яка вимушено переїхала до Німеччини і чекає на повернення з війни чоловіка і сина.  

Мій чоловік підприємець, до війська не мав жодного відношення, але він людина небайдужа. Сина виховали у такому ж дусі. Він патріот. Тож коли почалася війна, вони не змогли стояти осторонь і шукали, чим можуть допомогти, як долучитися до захисту країни. 
Син із 12 років дуже захоплювався страйкболом та взагалі воєнною тематикою. Він багато чого читав, дивився відео, фільми, тож мав якісь знання, добуті самотужки. Думаю, він був підготовлений до цього всього. Був березень. Син вийшов через своїх друзів на їхніх знайомих, які вже були в теробороні Харкова. Чоловік із сином змогли домовитися, що також доєднаються до тероборони. Відтоді вони воюють разом.
Отже, вони вирішили піти воювати, а ми з донькою, мамою та двома котами вирішили їхати за кордон. Так все закрутилося. 

- Це приклад і вашого героїзму. Адже, ніде правди діти, чимало жінок намагаються заховати своїх чоловіків та дітей від війни. Ви відпустили двох. Як ви змогли прийняти їхнє рішення?

Довелося. Це було важко і це досі важко. Бо я і зараз маю дуже змішані почуття. З одного боку,  дуже пишаюся чоловіком і сином. Навіть, якби не донька, теж приєдналася б до них. Але з іншого боку, я мала велике почуття самотності та покинутості. Особливо на початку. Можливо, була навіть образа, що мої хлопці вибрали не мене, а країну. Мабуть, на мене вплинуло те, що ми наважилися на переїзд, що всі ці проблеми та труднощі з переїздом довелося долати самотужки. Це було непросто і зараз непросто. Але я вирішила морально підтримувати сина і чоловіка, як тільки можу.
Як я прийняла їхнє рішення? Мабуть, найактивнішим ініціатором, щоб іти служити, був син. Це  дійсно було дуже важко, але я розуміла, що не можу позбавити його цього вибору. Я вирішила не тиснути на нього та довірити це все Богу, бо не хотіла перешкоджати його покликанню. Я вважаю, що він народився з таким покликанням – бути військовим.  Син мріяв служити в СБУ. І хоча пішов іншим шляхом у навчанні, але це його дуже цікавило.

- Скільки років вашому синові?

Йому дев’ятнадцять.

- У нас про таких кажуть, що це ще дитина.

Так, кажуть. Але він воїн.

- Скажіть, ваше рішення приєднатися до групи підтримки викликане тими труднощами, про які ви говорили? 

Звичайно. Мені і самотньо, і складно, і хвилювання багато. І в цілому купа проблем, які є через війну у всіх українців. Та ще й до цього найголовніша моя турбота це мої хлопці. Як бути без них, як підтримати їх, як потім налаштувати життя після війни - це все мене турбувало. Коли  побачила інформацію про групи підтримки у фейсбуку, то вирішила спробувати відвідати таку групу.

- Що ви шукали на зустрічах, і чи отримали відповідь на свої запитання?

У мене не було конкретного списку запитів. Я не можу сказати, що щось конкретне собі намалювала та очікувала, але це було корисно для мене. Звичайно, це, мабуть, такий  формат групових зустрічей, де неможливо детально розібрати всі питання. Мабуть, ті питання, які я ще маю, залишилися для індивідуальних консультацій, пропрацювання з психологом сам-на-сам, але це корисно.
По-перше, це спілкування з жінками, які проходять і відчувають теж саме, що і я. По-друге, для мене була особливо корисною техніка аналізу думок: як справлятися з емоціями, які виникають після  негативних думок,  як керувати ними. На одному із занять ми приділили цьому чимало часу. І це дуже важливо. По-третє, у мене розширилося коло спілкування. Я й досі підтримую контакт із кількома жінками з групи. Не з усіма, але 3-4 жінки продовжують спілкуватися активно. 

- Але ж це онлайн-спілкування. А ви маєте поруч людей, які так само чекають рідних, які можуть вас підтримати?

На жаль, ні. Тут, у Німеччині, я зараз не маю таких людей. Серед українців навколо мене немає тих, у кого чоловіки чи сини воюють. Але я підтримую контакти ще з двома жінками з Харкова - це люди, яких я знаю по роботі. До речі, у них така ж історія - у однієї чоловік та син воюють, а у другої - чоловік та зять. А у живому оточенні я такого контакту не маю. Тим цінніше спілкування з моїми одногрупницями. Бо контраст дуже відчутний. 
Чого би я ще хотіла? Можливо, більш детально зануритися у конкретні теми. Скажімо, як спілкуватися з військовослужбовцем, який перебуває під стресом чи пережив травму, наприклад, втратив свого бойового товариша. Про ПТСР і повернення до мирного життя. Поговорила б про те, як відпрацювати глибоко закопані відчуття покинутості. Я бачу, що ці знання дієві. Використовую їх щодня - і це справді допомагає.

Спілкувалася Ольга Бабчук.

Інформаційна робота здійснюється в межах проєкту «Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців», втілюється «ГО «Жіноча Сила» в межах програми «Шелтер», що реалізується Фонд Східна Європа за фінансової підтримки Embassy of Denmark in Ukraine.

Отримайте підтримку
Телефонуйте щодня з 10:00 до 20.00.
Для дзвінків в Україні: 0800332720
Для зв’язку з Польщі: +48226022512
Усі дзвінки безкоштовні*
*з метою вдосконалення роботи із забезпечення розгляду звернень фізичних осіб на Телефонну лінію Служби психосоціальної підтримки військовослужбовців та членів їх сімей та вивчення проблемних питань, звернення можуть фіксуватись за допомогою документування мовленнєвої інформації
ГРУПИ ПІДТРИМКИ
Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців
© 2023