У пошуках підтримки та психологічної допомоги дружини та матері військовослужбовців приходять у групи підтримки, які організовує ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України». Учасницею такої групи стала і Діана, дружина військовослужбовця, учасника АТО, який з перших днів повномасштабного вторгнення прийняв рішення захищати Україну як доброволець. Жінка шукала групу, де її зможуть зрозуміти й підтримати. В інтерв'ю Діана поділилася враженнями про участь у таких зустрічах й розповіла про необхідність системної психологічної підтримки ветеранів та родин військовослужбовців.
— Як ваш чоловік прийняв рішення йти у військо?
Його історія із військовою справою почалася ще у 2015 році. На той час чоловік щойно влаштувався на нову роботу — був працівником правоохоронних органів, наглядав за тим, аби закон не порушувався. Коли отримав повістку, став військовослужбовцем, упродовж року брав участь в АТО. Він вважав, що кожен чоловік повинен докласти зусиль для того, щоби захистити свою країну. Після повернення зі служби чоловік продовжив роботу у правоохоронних органах, останні три роки ми часто змінювали місце проживання. Перед вторгненням жили у Херсонській області. 24 лютого я з дітьми була в Чернівцях, а чоловік вивозив колег із небезпечних місць. Він одразу повідомив керівнику, що піде захищати Україну добровольцем і призвався у національну гвардію. Певний час проходив навчання на заході країни, але його не влаштовувало, що він сидить десь в тилу під час війни. Чоловіка перевели у Миколаїв, він брав участь у звільненні Херсона, потім воював на запорізькому напрямку.
— Чи було рішення чоловіка складним для вас?
Питання, чи йти чоловікові на війну, навіть не стояло. Він завжди говорить: «У мене є діти. Я відчуваю цю відповідальність. Хочу, щоб наші з тобою діти, усі діти, які народилися тут, могли жити в Україні». Він звик не тікати від проблем, не відсторонюватися, а вирішувати їх. Тож для мене його рішення було логічним. Я розуміла, що він не зійде з цього шляху. Це вибір дорослого чоловіка. Я вважаю, що зі свого боку я повинна була підтримати його максимально. Чоловік розумів, що я справляюся, що у нас все добре. Для нього сім'я — це джерело спокою, надії та віри. Ми вже півтора роки живемо в розлуці через війну, але наш зв'язок дуже міцний, коли він приїжджає у відпустку, я відчуваю, що між нами нічого не змінилося.
— Як змінилося ваше життя після того, як чоловік став військовослужбовцем?
Так сталося, що останні три роки ми переїжджали — у нас немає постійного місця проживання, своєї квартири чи дому. Ми підлаштовувалися лише під роботу чоловіка. За 5 років у нас було 15 переїздів. Для мене переїзд — це нормально й, можливо, мені було легше, ніж багатьом іншим жінкам. Після повномасштабного вторгнення ми переїхали у безпечне місце до знайомих. Було трохи складно жити в чужій сім'ї з маленькими дітьми без чоловіка. Догляд за малими дітьми передбачає вирішення багатьох побутових питань. Мені було некомфортно саме через це, а знайти житло із маленькими дітьми у безпечному місці було дуже складно. Певний час ми жили в Карпатах, зараз живемо у Тернопільській області у глухому селі. Мені довелося навчитися водити машину, бо без цього тут ніяк. Якщо є якісь особисті потреби, я залишаю дітей із бабусею. Але діти дуже малі, тому надовго залишити їх не можу, навіть поїхати на кілька днів на зустріч із чоловіком поки не виходить. Його відпустка дуже коротка — він не встигне доїхати до нас. Я думаю, що дівчатам, які нині перебувають за кордоном, набагато складніше: у них ще й адаптація в іншій країні, бюрократичні моменти…
— Чи отримуєте ви підтримку й допомогу від близьких?
Зараз є непорозуміння лише у питанні повернення у Харків до моїх батьків та батьків чоловіка. Вони вважають, що так було би краще дітям. Але ми з чоловіком не згодні. Безпека дітей — понад усе. Рішення чоловіка, звісно, шокувало усіх, але батьки поставилися до нього з розумінням. Адже докори нічого не змінять, а лише нашкодять стосункам. Близькі допомогли у догляді за дітьми й підтримали фінансово. Че,0каємо, коли будемо ближче одне до одного.
— Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили в групу підтримки дружин військовослужбовців?
Минулого року я вступила на другу вищу освіту за спеціальністю «Психологія». Мій чоловік військовий, для мене питання психологічної підтримки військових дуже важливе. Розумію, що надалі наше суспільство буде потребувати цього. Я давно планувала це навчання. Чоловік сам запропонував мені отримати ще одну освіту й підтримав. Він дуже мотивує мене зосереджуватися на результаті, який я хочу отримати. Я навчаюся, але в той момент розуміла, що групова психологічна робота у колі жінок для мене була би корисною і навіть необхідною, тому я знайшла оголошення про набір в інтернеті. По-перше, у мене немає знайомих жінок, у яких чоловіки теж служать. По-друге, я розумію, що у групі підтримки я і сама можу поділитися досвідом, і в той же час маю змогу озвучити свої переживання. Я думаю, що якщо хтось із сім'ї на війні, то і вся сім'я на війні. Люди цього не розуміють, а дівчата у групі це відчувають.
Мені було дуже приємно спостерігати за тим, як дівчата, які на першій зустрічі були справді у відчаї, у стані повної апатії, на останній зустрічі розповідали про те, що стало легше, що вони займаються йогою, танцями, займаються собою, що вони вийшли з цього стану. Я вважаю, що це справді магія.
Якщо надавати психологічну підтримку професійно, то масштаб позитивного впливу важко навіть виміряти, ця допомога безцінна. А те, що долучитися до групи підтримки можна безкоштовно - це просто супер! Коли я шукала допомоги, таких зустрічей груп для дружин військовослужбовців не проводив ніхто, окрім ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України». Такі групи — це чудова ідея!
— Якою була перша зустріч групи підтримки? Поділіться власними враженнями про це.
Ми знайомилися, розповідали про те, як давно наші чоловіки на війні, як вони прийняли це рішення, як кожна з нас це пережила. Ділилися тим, як змінилося спілкування з чоловіками, коли вони пішли служити. В когось стосунки покращилися, в когось навпаки з'явилася якась напруга: або чоловік закривався, або дружина через переживання могла приховувати проблеми від чоловіка, щоб його не турбувати. Ведучі груп ділилися своїм досвідом й розповідали, які психологічні техніки їм допомагали. Кожна з учасниць ділилася тим, що її підтримує. Іноді у нас були навіть філософські бесіди, ми осмислювали цю ситуацію й що вона нам може дати. Дізналися техніки психологічного заспокоєння й стабілізації. Я особливо запам’ятала вправи за Джейкобсом. Цю техніку використовують під час сильного хвилювання. Справді, вона допомагає розслабити спазмовані м'язи, допомогти собі заспокоїтися через тіло. Зустрічі групи відбувалися раз на тиждень. Я їх чекала, хотіла усіх побачити. А після зустрічі відчувала і натхнення, і полегшення — дуже приємні відчуття. У звичайному житті важко знайти якусь діяльність, після якої буде такий стан. Групи дуже об'єднують, дають підтримку. Я вже чекаю на наступну щомісячну зустріч випускниць!
Думаю, що такий результат отримали всі учасниці групи. Мені сподобалося те, що всі змогли відкритися, адже розповідати якісь дуже особисті речі дуже важко. Наприклад, одна із жінок поборола рак під час війни, але до початку наших зустрічей. Вона змогла поділитися своїми переживаннями. Ця відкритість дає відчуття безпеки, близькості й натхнення. Ти розумієш, що ти дійсно не одна. Ти отримала підтримку, розуміння. Наші ведучі також чекали своїх чоловіків-військовослужбовців і це дуже сприяло атмосфері відкритості і довіри.
Я знаю, що кілька дівчат із групи зустрічалися особисто й продовжили спілкування. В моєму випадку все інакше — я живу далеко від обласного центру. Але я чекаю на щомісячну зустріч. Мені хочеться побачитися знову, поспілкуватися, послухати їх й поділитися своїм.
— Як ви зараз себе підтримуєте?
Найперше — це книги, навчання. Вони дають мені відчуття сенсу. А ще плани на майбутнє, професійне зростання, навчання, піклування про тіло: йога, прогулянки на свіжому повітрі, медитації, вітаміни, правильне харчування, коли внутрішні протиріччя, стою на дошці із цвяхами, й, звісно, діти. Словом, усе те, що робить мене здоровою, щасливою. Окрім того, я як волонтерка опікуюся дідусем із Коломиї, підтримую його. А ще, звісно, красиві речі: парфуми, свічки, красивий посуд. Важливо, аби кожен день мав якийсь сенс.
— Чи вплинула участь у групі на ваші стосунки з чоловіком?
Думаю, що в моєму випадку це дещо інакше, ніж у інших дівчат. Наші з чоловіком стосунки вже були вибудуваними, наш зв’язок дуже міцний. Чоловік може довіритися мені у всьому, він знає, що отримає ту підтримку, яка йому необхідна. Була ситуація, в якій я не знала, що сказати чоловікові: по голосу в розмові з ним я відчула, що щось не так — в його роті був загиблий. Підібрати правильні слова мені допомогли саме у групі.
Я знаю, що у інших учасниць справді були проблеми у спілкуванні з чоловіками. Дівчата потребували пояснення, що відбувається зараз з їхніми коханими. Я ділилася з ними своїм досвідом. Ми говорили про те, що їх нервує у спілкуванні, чого вони бояться, яка підтримка необхідна. Мені здається, для дівчат це було корисно. Складність становища дружин військових полягає у тому, що нам треба і собі допомогти, й підлаштуватися під ситуацію, адаптуватися, навчитися вирішувати справи самостійно, і в той же час бути підтримкою для нього.
— Що б ви могли порадити дружинам військових, які поки що не наважилися взяти участь у групах підтримки?
У цих групах для дружин, які чекають своїх чоловіків-військових, вас по-справжньому зрозуміють. Там можна отримати необхідну підтримку від людей з таким же досвідом. Зустрічі груп підтримки дружин військовослужбовців безкоштовні і ні до чого учасниць не зобов'язують. Якщо є сумніви, чи варто брати в них участь, можна на першій зустрічі не вмикати камеру і послухати дівчат, рекомендації ведучих і для себе вирішити, чи потрібно це жінці.
— Чи можете ви як дружина військового й майбутній психолог висловити свою позицію щодо необхідності системного психологічного супроводу військових й родин військовослужбовців зараз і після Перемоги? Як вважаєте, у чому цінність такої роботи? На вашу думку, чи потрібен родинам військовослужбовців і самим військовим системний психологічний супровід?
Так, зараз я цікавлюся цією темою як майбутній психолог. Нещодавно прочитала велику важливу працю Бессель ван дер Колка, який 30 років вивчав вплив психологічну травму військових, «Тіло веде лік». Тож я розумію, що у частини військових може сильно змінитися психіка внаслідок отриманих психологічних травм на війні. Адже вони переживають різний досвід: їхньому життю загрожує небезпека, вони беруть участь в евакуації поранених, бачать смерті побратимів… Після повернення у цивільне життя їм буде потрібна психологічна допомога. Дуже важливо, аби вони розуміли, як з цим працювати. Я вірю, що буде системна допомога військовим і будуть люди, яким військові зможуть довіритися. Важливо, щоб сім’я розуміла, які зміни сталися із їхньою близькою людиною-військовим, як вони проявляються, як реагувати на ці зміни. Комплексна психологічна робота із сім'ями дозволить їм зараз не втратити контакт із військовим і допоможе підтримати рідного військового після повернення. Можливо, він сам візьме участь у групі психологічної підтримки. Дружини військовослужбовців повинні розуміти, що відбувається з їхніми чоловіками. Сподіваюся, на державному рівні працюватимуть державні програми навчання спеціалістів і підготовки психологів.
