Ми змогли поспілкуватися з Лесею про її зайнятість та життєві пріоритети.
- Напевне, це дуже складно: із відносно спокійної Хмельниччини переїхати ближче до кордону з ворогом?
Чесно, складно. Цієї ночі була тривога, якісь звуки. Я прокидаюсь, бо дитина може не спати. Слава Богу, вона спокійна. Я два тижні знаходилася тут на початку війни. Наш дім стоїть біля військової частини. У перший день за 500 м від нашого будинку розірвався їхній “Урал” з боєприпасами. Я тут сиділа і реально не могла повірити, що це відбувається у XXI-му столітті. Я думала, що перебахкає і все закінчиться. Ми два тижні бігали по підвалах, поки не поїхали всі дружно до моїх батьків. Я думала, що дитина народиться, то буде плакати безперестанку. Але, на щастя, все нормально. У мене, мабуть, перше місце зі стресостійкості (сміється - ред.)
- Лесю, вам хтось допомагає чи ви самі справляєтесь?
Зараз трошки важко, бо коли світло пропадає, то з 7-го поверху треба ходити з дитиною пішки — такі всілякі труднощі. Але чоловік вже відносно близько, він зараз облаштовує кордон. В ті рідкісні дні, коли він перебуває десь поблизу і забігає на обід чи навіть переночувати, він дуже допомагає. Миє посуд, виносить сміття чи розвішує прання, яке я поставила вночі. Він сам бачить, що треба зробити, і робить. А ще помічає те, що я зробила, і закриває очі на те, що не встигла зробити, хоча він страшний перфекціоніст.
Я відчуваю його вдячність, що все-таки прийняла рішення повернутися з дитиною, щоб бути ближче. Я знаю, якою великою цінністю для нього є сім‘я. Це морально мені дуже допомагає. Але я й сама прекрасно справляюся. Не належу до перфекціоністок, і якщо у мене десь щось не прибрано, я спокійно до цього ставлюся. На першому місці — наша дитина, потім робота, а потім — хатні справи.
- Тобто, ви ще й працюєте зараз?
Так, працюю. Вже 7-й рік я працюю онлайн на компанію, яка займається просуванням сайтів. За фахом я вчителька історії та правознавства. А працюю контент-менеджеркою. У мене своя команда з копірайтерів, я їх весь час набираю, навчаю.
- Очевидно, що ви дуже зайнята людина. Скажіть, чим було зумовлене ваше бажання приєднатися до груп підтримки?
Я хотіла просто поспілкуватися з такими, як я. Від оточення було мало розуміння, як жити в такій ситуації. Родина, друзі, сусіди. Я їх прекрасно розумію, тому що вони з таким не зіштовхувалися, у їхньому колі немає військових. Вони це не переживають і розуміння як такого не було. Хотіла просто побути серед таких, як я. Мені це було потрібно.
Тут (в групі підтримки - ред.) я відчула, що мене розуміють. Знаєте, був такий період, коли треба було в жіночу консультацію ходити. Я приходжу, а там усі з чоловіками сидять. Дивлюся, що всі чоловіки біля своїх дружин. Тоді і образа, й інші емоції мене переповнювали, якщо чесно. Я їх пропрацьовувала, але це не дуже допомагало.
- А що було для вас більш помічним: спілкування з жінками-посестрами чи спілкування з психологами, які керують цими групами?
Мабуть, більше з психологами. Ми, жінки, такі емоційні! І я така. А з психологом інакше. Ти ніби і в колі, але головний — той, хто веде. Він допомагає. Якби ми просто спілкувалися, це було б звичайне жіноче спілкування. Все одно має бути якийсь провідник, керівник.
- А що змінилось? Як ви відчували цю роботу психолога?
Я трішки нагадала собі, як треба пропрацьовувати деякі свої стани. Вже цікавилась цим раніше, до війни, але у цих подіях забула, як це робити. І з’явилося відчуття, що я не одна. Тепер, коли мене охоплює відчай і зринають питання “За що це мені?”, “Чому я?”, то згадую, що є ще, наприклад, Світлана і Наталя. Я повертаюся до нашого спілкування у групі і думаю, що комусь же треба воювати. Я це розумію, я це дуже добре розумію.
- Ви не перша учасниця груп підтримки, з якими я спілкуюся. Деякі жінки казали, що дуже складно знаходити на це час. У вас ситуація взагалі фантастична — і дитина маленька, і робота.
Питаєте, де би час виділити? Треба думати про себе в першу чергу, а не про сміття у хаті. Треба турбуватися спершу про свій ресурс і про дітей. А будинок — це вже коли до нього черга дійде. Коли ти не в ресурсі, то тобі не потрібно нічого.
- Ви хочете сказати, що такі зустрічі є ресурсними?
Так. Знаєте, я дуже ціную свій час. І коли я берусь за якусь роботу чи проєкт, я завжди думаю, скільки часу витрачу і що за це отримаю і в коштах, і в моральному задоволенні. Так само розумію, що отримаю, коли витрачу годину чи дві на заняття з психологом чи в групі. З чим я вийду? В першу чергу — це мій ресурс як мами, дружини і так далі. Хоча…(сміється - ред.) це я так зараз говорю, а насправді у мене бувають такі приступи відчаю!
- Вони у всіх бувають, головне — пам’ятати, що вони минають. Ця війна — то такий каток, який по нас усіх їде. Маємо берегти свою психіку.
Так, нам треба протриматись і вийти з цих випробувань. Думаю, що такі групи обов’язково треба повторювати. Може, в іншому складі, в інших форматах. Я мрію, щоб робили зустрічі для випускників цих груп підтримки. Дуже цікаво було б поспілкуватися з людьми однієї категорії, у яких спільні проблеми. Наприклад, коли всі жіки у групі — це мами з дітьми або бабусі з онуками, щоб у всіх були спільні інтереси. Мабуть, так ще більше точок дотику вимальовується. Цікаво було б ще так поспілкуватися.
Спілкувалась Ольга Бабчук
