Труднощі адаптації: з яким викликами стикаються родини військових після повернення захисників додому, розповіла дружина військовослужбовця

December 18, 2022

Україна вже пройшла чималий шлях у питаннях допомоги, підтримки і психологічної реабілітації військових та родин військовослужбовців. У 2014 році більшість із нас вперше дізналася про існування ПТСР. Українські психологи тоді буквально в польових умовах вчилися надавати допомогу тим, хто її потребує, вивчали закордонний досвід, напрацьовували власний. 

2022-й рік поставив перед нами нові виклики. Масштаби російського вторгнення покликали до війська сотні тисяч українських чоловіків і жінок. Вони захищають країну, а країна має допомогти їм, забезпечити необхідною підтримкою, серед іншого — і психологічною.  
Групи підтримки дружин військовослужбовців, які проводить громадська організація «Громадський рух «Жіноча Сила України», є однією з ланок цього процесу. Психологічні знання, практики під керівництвом психологів, спілкування з іншими жінками, які так само чекають на повернення своїх чоловіків з війни — такі зустрічі збільшують та зміцнюють внутрішній ресурс учасниць груп підтримки. Але вже зараз час думати про те, якої допомоги потребуватимуть родини військовослужбовців після закінчення війни та їхнього повернення додому. 

Адже ситуації можуть бути різними. Не залишити родини військових наодинці із психологічними труднощами чи проблемами — це не лише наш обов’язок, але й вияв вдячності до тих, хто захищає країну від ворога. 

Про те, з якими труднощами можуть зіштовхнутися родини, якої допомоги вони потребують, розповіла Наталя, учасниця однієї з груп підтримки для військовослужбовців. Наталя — дружина кадрового військового. Її чоловіка початок повномасштабного вторгнення Росії застав на півдні України.

Як я прийшла у цей проєкт? Посилання на реєстрацію у групу підтримки мені прислала у Facebook подруга. Вона психолог, сказала, що це буде мені корисно. 

- А чому вона так вирішила? Ви відчували, що важко самій справлятися?

Мені не було важко справлятися. Чоловік повернувся з передової чотири місяці назад. Вони там довго були. Дев’ять місяців на півдні. Чому подруга подумала про мене? Ми постійно спілкуємося. Я призналася, що ситуація в родині стає складнішою. Вона просто прислала оце посилання, щоб поспілкуватися з такими, як я. Вона знає, що я взагалі небагато з людьми спілкуюся, а з дружинами військовослужбовців і зовсім не маю зв’язку. У мене немає жодної подруги, у якої чоловік військовий. Якось так сталося, що мої шляхи з ними ніколи не перетиналися. Чоловік служить, але ми ніколи не збиралися сім’ями. Такого ніколи не було і мене не тягло навіть. 

- І Ви приєдналися до групи.

Так, я зайшла в групу. Подруга сказала ходити, щоб хоча б просто побути у колі однодумців. Можна навіть не спілкуватися — просто побути, помовчати. Я погодилася. Мій чоловік на той момент вже лежав у госпіталі тут у нас. Мені було не дуже зручно витрачати оці дві години, бо треба і до нього побігати, і на групу встигати. Але я жодної зустрічі не пропустила. Великі молодці дівчата-модератори, організатори груп. Вели все дуже добре. Я познайомилася з іншими жінками, почула їхній досвід, поділилася своїм. У нас невеличка група була. З двома ми тепер спілкуємося. Виходить, я собі ще приятельок знайшла. Серед усіх я одна була така, чий чоловік - кадровий військовий. В інших чоловіки вперше пішли на війну.

- Вам складно було розкриватися іншим людям? 

Взагалі не було складно, абсолютно. Я перший раз у житті була на такій групі психологічній. Там кожна ділилася своїм досвідом. Хтось із дівчат плакав, хтось просто мовчки сидів. Але на другій зустрічі вже більше розворушилися, познайомилися. В групі я ще й була одна зі старших за віком. Там дівчата досить молоді були, з дітьми грудними, з маленькими дітками до 6 років. Мої діти вже старші. Я дивилася, як вони це молодшими переживають, і порівнювала із собою. Розповідала про свій досвід так, як є. Ніякої не було скутості. Дівчата-модератори дуже добре проводили зустрічі. Якщо ставались тупикові ситуації, то вони дуже добре їх розкручували, щоб кожна жінка дійшла до тієї свідомої відповіді, яка їй потрібна. 

- Це так важливо — виговоритися самій та почути тих, хто проходить через такі ж випробування. 

Для мене особисто — це були дві години, щоб зупинитися і просто посидіти, подумати, поспілкуватися. Хоча ми і вправи різні виконували. Але для мене це була дисципліна. Дві години кожної п’ятниці з 11-ї до 13-ї я маю включитися саме в це — що я переживаю, як інші це переживають. Бо вічно біжиш, не маєш часу зупинитися, щоб подумати, дати собі раду чи якось себе заспокоїти. На це часу немає. На всіх навколо є, а на себе — нема.

- Мені цікаво вас запитати як дружину кадрового військового. Повномасштабна війна дуже яскраво підсвітила відсутність системної базової роботи із сім’ями військових, щоб були групи підтримки, обов’язкові консультування психологів з певною періодичністю. Мав би бути психологічних супровід родин тих людей, які захищають країну. З теперішнього вашого досвіду, така системна робота була б потрібна? 

Ви знаєте, дуже не вистачає досвіду чи інформації, як поводитися з чоловіками, коли вони вже повертаються додому, як морально підготуватися.  Нам дали книжку про те, як спілкуватися з чоловіками після повернення. Звичайно, я її прочитала. Коли мій чоловік повернувся, перших три тижні все було добре. Я навіть дивувалася. Але потім, через 2-3 місяці ситуація погіршилась. Чоловік у мене взагалі відмовився від допомоги психолога. Я вже інтуїтивно діяла. Цей досвід бойових дій, він же просто так не зникає. Виходить, що страждає сім’я, діти, він, я. І куди з цим звертатися, навіть не знаю. Те, що було два місяці назад і те, що ми маємо зараз,  взагалі не порівняти. У мене ситуація погіршилася.

- А Ви тримаєте контакт із психологами?

Ні, я зараз просто занурилася у роботу, тому що не знаю, що психологу сказати і з яким фахівцем працювати. Я думаю, може, це у мене такий одиничний випадок. Як кажуть психологи, 20 відсотків із тих, хто повернулися, можуть мати такі психологічні проблеми. У решти все гаразд. Бачите, у мене в оточенні нікого немає з таким досвідом. У всіх чоловіки вдома і були, і є. Я не хочу цю ситуацію у своїй родині кидати напризволяще. За моїми відчуттями, вона стає все гіршою. Це проблема. Кажу вам чесно - так, як є. Бо деколи ні слів, ні сліз не вистачає. Просто мій чоловік був у самому пеклі. Він сказав якось: «Якби тебе туди відправити на 15 хвилин, ти б зрозуміла, що таке життя».

- Наталю, дякую, що Ви говорите про це. Розумію, наскільки це непросто і ціную вашу відкритість до спілкування. 

Ну, не буду ж мовчати, якщо погодилася поговорити. Може, мій досвід теж комусь допоможе. Ми пережили дуже важкі  часи. Я краще трималася, коли почалася війна  і чоловіка не було, ніж зараз. Я була тоді більш мобілізована. А зараз дуже складно. Мені всі боялися телефонувати від початку війни і аж до кінця літа. Боялися телефонувати, питати, де чоловік, як він, чи він взагалі живий. Чоловік на роботі, а моя робота  чекати, сподіватися  і вірити. Так що ця війна підсвітила мені багато чого і в людських відносинах, і в наших сімейних стосунках. Є над чим працювати.

Спілкувалась Ольга Бабчук

Проєкт «Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців» втілюється «ГО «Жіноча Сила» в межах програми «Шелтер», що реалізується Фонд Східна Європа за фінансової підтримки Embassy of Denmark in Ukraine.

Отримайте підтримку
Телефонуйте щодня з 10:00 до 20.00.
Для дзвінків в Україні: 0800332720
Для зв’язку з Польщі: +48226022512
Усі дзвінки безкоштовні*
*з метою вдосконалення роботи із забезпечення розгляду звернень фізичних осіб на Телефонну лінію Служби психосоціальної підтримки військовослужбовців та членів їх сімей та вивчення проблемних питань, звернення можуть фіксуватись за допомогою документування мовленнєвої інформації
ГРУПИ ПІДТРИМКИ
Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців
© 2023